Ми пам'ятаємо наших близьких

	Мій прадід Пацюк Володимир Миколайович народився у селі Борисовка Белгородської області, Україна (зараз Росія) 15 серпня 1916 року. За національністю українець.Пішовши по стопам свого старшого брата Олексія, він закінчив льотне училище у місті Свердловськ (зараз Єкатеринбург, Росія), куди, скоріш за все, родина була зіслана у 30 роки 20 століття через розкулачування. Під час Другої Світової Війни з 1942 по 1946 роки він був борт-механіком та радистом. Разом з братом літав на літаках Ла-2, які були перероблені з цивільних літаків на військово-транспортні. Старший брат у роки війни пропав безвісти. Мій прадід літав у тил німців через лінію фронту, доставляв нашим партизанам зброю та продовольство, а звідти - забирав поранених. Вильоти здійснювались з Внуково (Московська область). За архівними даними за роки війни його екіпаж здійснив 43 вильота, провів у небі близько 2200 годин, перевіз 633 людини та більш ніж 53000 кг вантажу. Декілька разів його літак було атаковано німцями. Після падіння, селяни врятували життя мого прадідуся. Мій прадід був нагороджений Орденом Вітчизняної війни та 10 медалями, серед яких медаль « За відвагу», «За Вітчизну», «Партизану Великої Вітчизняної Війни», «За взяття Белграда», «За перемогу над Німеччиною» та Ювілейними. Після війни працював на заводі ФЕД, який виготовляв фотоапарати та військову продукцію. Учениця 5-Б Намли Лідія.
	Під час війни бабуся була льотчицею, дідусь -штурманом. Бабусю та її подруг фашисти називали "нічними відьмами " і дуже їх боялися. А наші льотчики лагідно називали "ластівками", "зіроньками". Другу мою прабабусю звали Щеглова (Котешко) Катерина Арсентіївна. Вона з перших днів війни пішла на фронт із подружкою потайки від своєї мами. Їй тоді було 16, як зараз моїй сестрі. Катерина Арсентіївна, а тоді просто Катруся, виносила з поля бою поранених солдат. На фронті зустріла мого майбутнього прадідуся Щеглова Всеволода. Він був військовий хірург. Робив операції бійцям просто неба, в полі після боїв. Вони разом дійшли з боями аж до Праги. Після Перемоги прабабусі Катерині писали бійці, врятовані нею. Я, на жаль, ніколи не бачила ні двох прабабусь, ні прадідусів. Я знаю про них з розповідей мами... Кожного року ми з мамою їдемо до Меморіалу і приносимо квіти до пам'ятнику Батьківщини-Матері. Дякую вам, шановні ветерани за Велику Перемогу над фашизмом! Дякую за життя! На фото зображені мій прадідусь Капустін Іван Михайлович і моя прабабуся Капустіна Марія Захарівна (друга зліва). Моя прабабуся Катерина Арсентіївна (фронтова медсестричка), а на руках у неї моя мама. Сазонова Інна. 5-Б.
	Уже пройшло 75 років, як відгриміли останні постріли Другої світової війни. Наше покоління знає про події сорокових лише із книг, фільмів і розповідей старших. Але війна не обминула жодної родини на території колишнього СРСР: вона відняла у близьких батьків, синів, братів, коханих... Наша родина – не виняток. Мама та тато багато розповідали мені про моїх прадідів, які захищали людей від німецько-фашистських загарбників. На превеликий жаль, у нашій сім`ї збереглося лише кілька фотографій мого прадіда Тютюника Якiва Митрофановича. Який народився в селещi Бригадирiвка Балаклїiвського району Харкiвсько iобластi 1913 роцi. Ось фотокартка чоловіка у вiйськовому одязі з товаришем. Це мійпрадід Тютюнник Якiв Митрофанович, мама багато розповідала мені про нього. Прадід Яків пішов на фронт на початку війни, залишивши вдома дружину та двох маленьких доньок. Він хоробро бився, захищаючи честь нашої Батьківщини, над якою нависла жахлива небезпека: вирішувалося питання чи бути народові вільним. Сталося так , що він брав участь у звільненні рідного села Бригадирівка, що на Харківщині, від фашистської окупації. Там він зустрівся з сім`єю і рушив далі виконувати свій солдатський обов`язок. І завжди вірив , що повернеться додому з перемогою. Але доля розпорядилася інакше. Під час визволення рiдної країни в 1943 році прадіда Якова було тяжко поранено, і він помер від ран у шпиталі мiста Саратов що в Росii. Ось на фотографії я бачу літнього чоловіка в кітелі, на грудях якого блищать ордени та медалі. На знімку наш родич прадід Єхічев Іван Лукич, генерал-майор авіації. У 1936 році Іван Лукич закінчив Військово-політичну академію. Після навчання служив у Білоруському військовому окрузі. З червня 41-го по серпень 43-го він воював у складі Західного, Сталінградського, Південного, Північнокавказького і Воронезького фронтів. В 1943 році полковник Єхічев у складі військ Північнокавказького фронту визволяв Кавказ від німецьких окупантів, за що й був нагороджений медаллю „За визволення Кавказу”, а також був нагороджений медаллю „За оборону Сталінграда”. Крім цього, за роки війни він був нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І-го та ІІ-го ступенів, орденом Червоної Зірки. Дружні народи Чехо-Словаччини, Польщі та Китаю вручили йому нагороди своїх країн. Усього прадід мав 26 орденів та медалей. Усі вони зберігаються в нашій родині разом з багатьма грамотами, підписаними маршалами Гречком, Конєвим, Бажановим, та великою кількістю фотографій. Після закінчення війни Іван Лукич служив у Німеччині та на Далекому Сході. У 1954 році йому було присвоєно звання генерал-майора авіації. Заразгенерал-майор авіації Єхічев Іван Лукич похований на Алеї військової слави 2-го міського кладовища м. Харкова. Я пишаюся своїми прадідами, і світла пам`ять про них буде завжди жити у моєму серці. Учень 4-Б класу ХЗОШ 97 Пономаренко Данило.
	Лухтирський Єгор 4-В
	Наближається велике народне свято-День Перемоги. 9 Травня ми відзначаємо 75 річницю цієї історичної події. 75 років тому закінчилася найжорстокіша битва, жертвами якої стали мільйони людей. Ворог був знищений у своєму лігві, над його головною спорудою замайорів прапор Перемоги. І саме там, в ті грізні дні, був мій батько- Набока Іван Миколайович, 10.011923 року народження. Не можу не поділитися своїми спогадами про нього. У 1942 році 19-річний юнак пішов захищати землю України від німецько-фашистських загарбників. Мій тато був зенітником. У 1943 році на полях битви за свободу і незалежність Батьківщини двічі був поранений. Він пройшов шлях від Сталінграда до Берліна, був нагороджений: «Медаль за відвагу», «Медаль Жукова», «Орден Великої Вітчизняної війни» та інш. Повернувшись до рідного села, батько довгі роки працював головою Сільської Ради, доповнюючи бойові подвиги трудовими. Минають роки, відлітають у вічність. Пам`ять… Це не просто частина історії. Пам'ять -це наша совість, біль, наша гордість! Його ім`я буде передаватися в нашій родині від покоління до покоління. Катерина Іванівна Бовтенко
	Навкруги буяє місяць дивовижної краси. Майорять тюльпани, чарує бузок,пишаються собою, мов наречені, яблуньки… А на душі сумно, бо саме в такий чудовий день 75 років тому закінчилась кривава війна. Радість безмежна, горе безкрає, сльози. У далекій країні Угорщині, на краю маленького села, знаходиться могила воїнів, де спить вічним сном і мій дід, Вдовидченко Василь Степанович. Дата загибелі 22 березня 1945 року. Трішки не дожив до Перемоги. Часто згадую на просте фото, що висіло над бабусиним ліжком: вона і дідусь в день прощання. Очі тривожні, обличчя надто суворі, немов відчували, що побачення не буде. Бабуся часто показувала нам жовті трикутники – листи з фронту. Дідусь писав, що незабаром повернеться з перемогою.Та, на превеликий жаль, не судилося…. Знаю, що він потрапив до полону. Зараз ми розуміємо, що полон - це жахлива трагедія. А для бійців це була ганьба. Мій дід не підкорився ворогу – втік! Дійшов потім аж до озера Болотон, де зараз місця відпочинку. Ось для того, щоб люди мали змогу там відпочивати, пролив свою кров простий солдат - Вдовидченко Василь Степанович. Не знаю, чи покладуть угорці квіти на братню могилу наших воїнів? Це їх справа. А ми будемо пам’ятати, згадувати, дякувати від покоління до покоління. Вони будуть вічно жити: і уславлені герої, і прості солдати, що своїм життям, своєю кров’ю здобули для нас Перемогу. Знай, діду, ти для нас живий! Медвєдєва Г. М.
	Калинченкова Діана 8А
	ОболончикБорис Андрійович 1915 р.н. Звання: ст.технік-лейтенантв РККА з 06.1941 року. Місце призову: Ленінський РВК, Українська РСР, м. Київ, Ленінський р-н. Місце служби: 386 озад РГК 2 ПрібФ. Дата подвигу: 13.04.1944, 22.04.1944 Козицький Василь (брат Козицької Раїси, згодом- Оболончик). Капітан 2 рангу. Командував одним з підрозділів Дунайськоївійськової флотилії, бронекатером, брав участь в боях і переході залишківфлотилії в Севастополь морем. Був нагороджений орденом Червоного Прапора. Ющенко Йосип Павлович та Рабокінь Олександра Григорівна. Під часвідступу РККА в 1941р Свеський завод, на якому працював Йосип, був евакуйований на Урал. Олександра виїхати не змогла і потрапила в окупацію разом з трьома дітьми, однією з яких була трирічна дочка Раїса (згодом - Оболончик). Пережили бомбардування, розруху, голод. Олександра і старші діти на власні очі бачили всі жахи життя в окупації, страти і поліцаїв. Олександра допомагала полоненим, потайки передаючи їм час від часу цибулю, картоплю,буряк. Але при цьому ніхто не знав, що Олександра була зв'язковою і передавала інформацію партизанам, що стали згодом легендарними Ковпаківцями. Після звільнення від окупантів рідного селища зміг повернутися додому Йосип. Він був настільки виснажений і втративший здоров'я, працюючи в тилу, що його не впізнали односельці. До наших днів в Свесі шанують пам'ять героїв партизан. Оболончик Катерина, 8-А
	Залозний Василь Акимович (1902 р.н.) Звання: червоноармієць. У РККА з 09.1943 року. Місце призову: Шосткинський РВК, Українська РСР, Сумська обл., Шосткинський р-н. Місце служби: 479 омінп РГК 48 Армія 2-ий Білоруський Фронт. Дата подвигу: 24.10.1944 Пономаренко Лариса Василівна
	Мірошниченко Віра 9-Б
	Прадід -Бєлов Михайло Іванович, народився 18.11.1916г. У 1940 році закінчив вище військове училищеім. ВЦВК СРСР у Москві і в званні лейтенанта був призначений на посаду командира піхотного взводу в Київському особливому військовому окрузі. Воював з перших днів, під Києвом потрапив у вороже оточення. Виходячи з нього восени 1941р, командуючи зведеної групою солдат чисельністю близько 100 осіб, в Чернігівській області потрапив в партизанське з'єднання під командуванням О.Ф. Федорова. В партизанському з'єднанні він продовжив свій бойовий шлях на посаді командира розвідроти. Ходив в розвідку, брав участь в боях. На його рахунку десятки пущених під укіс ешелонів з фашистами і їх бойовою технікою. Закінчив війну вкінці 1944р. у західних кордонів України. Був нагороджений орденами Бойового Червоного прапора і Вітчизняної війни, багатьма медалями. Помер 5.08 1995 року. В партизанському з'єднанні Бєлов М.І. познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ганною Антонівною Жовтобрюх (Бєлова). Народилася Г.А. Бєлова 15.02. 1920. З початку війни добровільно пішла в Червону армію і була спрямована в спеціальну школу для підготовки до партизанської діяльності. Після закінчення спецкурсу була заброшна на парашуті в тил ворога, в партизанське з'єднання Федорова. У партизанах прабабуся брала участь в бойових операціях, займалася випуском газет і листівок. Про бойовий шлях Бєлової Г.А. написано в багатьох книгах і газетних нарисах. Її фотографія в партизанській друкарні надрукована в 6-ти томної Історії Великої Вітчизняної війни та деяких інших книгах, присвячених радянським партизанам. Нагороджена орденом Вітчизняної війни і багатьма медалями. Померла в вересні 1997р. Зайченко Евєліна 4А
	Мій прадід Бескоровайний Олексій Абрамович народився 30 березня 1912 року. Був учасником Другої світової війни. З 1942 року по 1945 захищав нашу Батьківщину. У 1942 році був поранений під Уразовим. За життя був нагороджений "Медаллю за Перемогу над Німеччиною" 11 липня 1942 року і другими нагородами. Дійшов до Угорщини. Там і зустрів 9 Травня 1945 року. Помер 13 березня 1999 року. Тімошова Владислава 2-А
	У моїй родині була та сама людина, яка боролася зі злом і рятувала наші життя. Це мій прадід - Кузьомкін Ілля Якович. Він народився 02.08.1925 рок ув селі Явкине, Смоленської області. Коли війна дійшла до його дому, йому було 16. І прадідусь пішов у партизани. У 18 років він пішов на службу в армію. У той час дуже багато народів воювали проти фашистських загарбників, в тому числі і французи, і американці, і китайці .Служба давалася тяжко, тоді ще 18-ти річному хлопцеві. Він багато чого досяг за цю війну, пройшовши до самого Рейхстагу (будівля Національних зборів в Берліні) . Ілля Якович знав німецьку і тому без проблем був перекладачем . Він пережив голод, виживаючи як міг. На превеликий жаль, прадід побував і в концтаборі, але історію про це вважав за потрібне не розповідати. Були чисельні поранення по всьому тілу. Але, не дивлячись на його не надто солодке життя, він прожив досить таки довго, 91 рік. І 01.11.2015 року наш герой залишив це світ. Тітова Віолетта 7а